dfdfdf
Іноді світ здається величезним механізмом, який працює без жодного поняття, навіщо він це робить. Люди метушаться, натискають кнопки, заповнюють таблиці, лайкають картинки, і кожен переконаний, що саме він — головна шестерня. Але потім настає вечір, і ти стоїш на кухні, слухаєш гудіння холодильника, і розумієш: ніхто не головний. Навіть холодильник.
Місто гуде, мов величезний роутер, що підключений до нескінченного потоку думок, мемів, криків і знижок. Десь на п’ятому поверсі хтось мріє про новий початок, а поруч хтось просто шукає, куди подівся пульт від телевізора. Всі ці історії переплітаються у павутинні повсякденності, і з боку здається, ніби хтось випадково змішав драму, комедію і абсурд у блендері, натиснувши кнопку «смузі».
Біля метро стоїть хлопець із кавою. Він не поспішає, просто дивиться, як люди біжать, ніби життя роздає безкоштовні айфони тим, хто встигне першим. Його кава вже давно охолола, але він уперто робить ковтки — просто щоб не виглядати без діла. Навколо нього мчать офісні марафонці, кур’єри з квадратними наплічниками, блогери, які ведуть прямий ефір, і бабуся, котра продає магніти із котами, що, за її словами, «приносять удачу».
